Реальні розповіді реальних людей про бабусь-знахарок, прадідів-мольфарів, материні прімівки та родинні обряди. Ми збираємо те, що могло б загубитися у поколінні, яке забуло питати.
Бабусине слово, материнський обряд, прадідова прімівка — це частина великої традиції, яку ми разом збираємо. Заповни форму нижче — опублікуємо під обраним тобою ім'ям або анонімно.
Моя прабабуся Ганна жила у Криворівні. Про неї я знаю тільки зі слів мами — сама я народилася вже у Києві. Ганна була відома на весь район тим, що знала замовляння від переляку у дітей. Мама каже: «У 70-х не було психологів, не було дитячих неврологів. Коли дитина раптом починала погано спати, плакати, сахатися — матері несли її до баби Ганни...
Мій дід Степан з Долинського району. Йому зараз 82. Він ніколи не називав себе знахарем — казав, що «просто знає одне слово від крові». Перший раз я бачила це у 12 років. Брат випадково різонув руку серпом, коли ми косили траву. Бабуся сказала: «Біжи до діда!». Дід вийшов, взяв братову руку, прошепотів щось, чого я не розібрала, і кров зупинилась...
Я виїхала з Тернопілля до Торонто у 2005. На прощання мама дала мені маленький тканий мішечок. Всередині — сухе зілля, дві насінини, маленький хрестик і шматочок червоної нитки. Сказала: «Це бабуся твоєї бабусі робила такі. Кладеш у сумку, коли виходиш з дому — ніщо погане не чіпляється». Я — кандидатка наук, викладаю в університеті. Я знаю, що це ірраціонально...
З Рівненщини, мій рід по матері — це лінія жінок, які дбали про худобу за допомогою обрядів. Найсильніша була прабабуся Оксана. Вона щопонеділка не їла нічого до заходу сонця — казала, що «за корівку постить». Коли корова захворіла раз — прабабуся обвела її трираз, щось сказала, і на другий день була жива-здорова. Я тоді сміялась, мала років 8. Зараз мені 58. Прабабусі і бабусі немає. Мати знала щось, але не переказала. Я шукаю всюди...
Мамі 72. Вона з Косівського району, зараз живе зі мною у Львові. Кожну весну вона збирає трави по горах — їздимо за цим на тиждень до родичів. Суміш, яку вона робить, допомагає буквально від усього: застуди, безсоння, тривоги. Я багато років просила записати рецепт. Вона відмовляється. Каже: «Це не рецепт. Це чуття. Запишеш — і воно перестане працювати». Тепер я їжджу з нею і дивлюсь. Поступово розумію...
Мій дідо Василь з-під Верховини. Останнього разу я приїздила до нього у травні 2010-го. Ми сиділи на призьбі, пили каву, розмовляли про все. І раптом він глянув мені в очі і каже: «Онучко, пиши собі — 15 липня наступного року. Я більше нікого не побачу». Я засміялась, сказала, що він жартує. Він не повторив, тільки усміхнувся. 15 липня 2011-го рано-вранці подзвонила бабуся. Діда не стало вночі. У ліжку, тихо...