Ходячий мрець

Коли мертвий «ходить»

У народних оповідях, які записав Володимир Гнатюк, померлий іноді не заспокоювався в могилі, а вночі вертався до своєї хати чи до рідних. Це не упир, що п'є кров, — радше неспокійний покійник, сама присутність якого лякала живих.

Як це уявляли

Оповідачі описували, як щось «пересувалося коло ніг» сплячого, а тоді «нимними руками мац — за ногу»; про померлу казали, що «вона прийшла і шукала… хотіла задушити». В іншій оповіді покійниця «лягала на землю до тих дітей і на того чоловіка», і сплячий «вирвався зі страху й хреститься».

Як розпізнавали й боронилися

Слід нічного гостя помічали вранці — розкидана по хаті солома, хоч «ніхто не ходив». Щоб перевірити, чи справді хтось приходить, радили «засвітити каганець і покласти під горнець». А головним захистом у цих сюжетах був хрест: сплячий рятувався тим, що хрестився.

Про назву

Термін «змора» чи «нічниця», яким деінде звуть демона, що душить сплячого, у цих записах не вживають — тут ідеться саме про померлих, що вертаються. Оповіді галицько-подільські (Бучацький, Теребовлянський повіти).

Джерела

• Володимир Гнатюк. «Знадоби до української демонольоґії», том I (1904), оповідання № 213–215.