Михайло Нечай: останній мольфар Гуцульщини

Останній великий мольфар

Михайло Нечай — карпатський мольфар, цілитель і травознавець, один із тих, кого називали «хранителями Мольфарської Ватри». Жив він у присілку на Верховинщині, над бистрим Черемошем, куди до нього приїздило багато людей по пораду й допомогу. Його постать докладно описала Громовиця Бердник у книзі «Таємниця старого мольфара».

Рід, що не переривався

Нечай належав до спадкової династії, яку виводили від козацьких характерників — своїм предком він називав Данила Нечая, полковника Війська Запорізького. Дар, за його словами, ішов по батьковій лінії й «практично не переривався віками». Першою вчителькою стала бабуся Ганна — цілителька й травознавиця: ще дитиною він ходив із нею в гори по трави й коріння.

Трави, слово і дримба

У праці мольфара поєднувалися трави, примівки й музика. Особливе місце мала дримба: за словами Нечая, її звуки «мають здатність входити у підсвідомість і, як камертон, „настроювати" її». Був він і мосяжником — працював із міддю, сріблом, залізом, тож метал відігравав роль у його обрядах.

Перед обрядом Нечай тричі промовляв: «Не до мене, не від мене, а почерез мене» — підкреслюючи, що мольфар лише провідник.

Чесна межа

Найважливіше — він знав межу свого втручання. Брався лікувати недуги «людського походження», але коли причина була глибша, не обіцяв чуда, а радив людині «розібратися в собі, у своєму житті та вчинках». Це й відрізняє справжнього мольфара від шарлатана.

Що лишилося

Образ Михайла Нечая — це водночас портрет конкретної людини й вікно у верховинську традицію: спадкове знання, повага до трав, замовляння, обереги. Варто пам'ятати: це авторське свідчення однієї дослідниці, записане з її слів і слів наставника, а не зведення архівних джерел. Але саме завдяки таким свідченням пам'ять про останнього великого мольфара лишилася живою.

Джерела

• Громовиця Бердник. «Таємниця старого мольфара» (розділ «Літо»). Прямі цитати — за цим виданням.